НОВОСТИ ФУТБОЛА | СТАТЬИ | ОБЗОРЫ | ВИДЕО | РЕЗУЛЬТАТЫ LIVE | КОНТАКТЫ | КОТИРОВКИ
    

###Євген Лемешко. Не кажучи прощавай ###


Не стало останнього з живих володаря першого для українського футболу Кубка СССР у складі київського «Динамо». Ні, він не помер. Щоб переконатися в цьому, достатньо поспілкуватися з сучасниками Євгена Пилиповича. За роки журналістської діяльності розмовляв багатьма футбольними особистостями різних епох. Повірте, ні про кого люди не відгукувалися одностайно тепло настільки, як про Євгена Лемешка.

Так, час безжальний. Начебто ще вчора, на початку грудня торік, телефонував Євгенові Пилиповичу на його грецький номер, щоб записати напередодні 85-річного ювілею інтерв'ю. Мудрий, розсудливий, він розважливо розповідав про те, що виглядало неосяжним минулим. Сказав, що вже не в тому віці, щоб жартувати, але притаманна гостринка нікуди не зникла. Адже то єство Євгена Пилиповича.

Тішуся, що мав змогу поспілкуватися з різним Євгеном Лемешком. На початку 2000-х то був прекрасний експерт, який лаконічно розжовував усі тонкощі гри. Півроку тому – старійшина, який дивився на цей світ з висоти прожитих років. Євгенові Пилиповичу треба віддати належне. В грудні 1997-го він пережив страшну трагедію – в авіакатастрофі під Салоніками загинула його дружина. Ця біда сильно підкосила панові лемешкові здоров'я. Але він пережив. Благо, діти – дочка Наталка і її чоловік Олег Протасов – підтримали, на старості років забрали до себе в Грецію. Якийсь час Євген Пилипович жив між двома країнами, але потім остаточно залишився в Елладі.

«У нас під Афінами свій будинок, - розповідав він узимку. – Мені у Греції комфортно. Ось розмовляю зараз з вами на вулиці, а над головою світить сонечко, на небі жодної хмаринки, перед очима пальми, поряд басейн, за 150 метрів – море. Що ще потрібно в моєму віці? Маю спокій і це головне».

Лемешко: «Невський проспект, роздягнені жінки – надивишся і у футбол грати вже не хочеться»

Пан Лемешко – то особистість, глибину якої можна осягати ще довго. У цьому ж матеріалі за ніч зібрав спогади сучасників Євгена Пилиповича. Окремі вже друкувалися в інтерв'ю на UA-Футболі, а деякі публікуються вперше. Так вже сталося, що переважна більшість інтерв'юерів – легендарні гравці «Карпат». До слова, у Львові Лемешко пропрацював трохи більше року, але згадують його у місті Лева так, ніби він на чолі найсильнішого галицького клубу був десятиліття. Власне, прочитаєте – зрозумієте чому.

Борис Рассихін, грав разом з Лемешком у 1959-му в донецькому «Шахтарі»:

- То красень! У Лемехи ж дружина, як і в мене, теж гімнасткою була, то це нас додатково поєднувало. Коли став дорослішим, то постійно грав з Євгеном у преферанс. Грали на невеликі гроші, але перемогти Лемешка було складно. Лише потім зрозумів, у чому таємниця його перемог. Ми всі пасуємо, а той витримає паузу й відразу карти просіє, що вже й не зрозумієш, що у нього було. «Пилиповичу, - кажу, - більше з вами грати не буду. Я ж півоборонець, то нарешті вас розсік». Завжди до Лемешка на «ви» звертався.

Мирослав Ступар, виступав під керівництвом лемешка за хмельницьке «Динамо» в 1964-1966 роках:

- У той час був на перегляді в київському «Динамо». Там три воротарі. Я – четвертий. Але підходить Лемешко. «Слухай, що тут будеш сидіти?» - питає. «Та я й сам сидіти не хочу» - відповідаю. «То поїхали зі мною в Хмельницький, - каже. – Мене туди призначили тренером і я набираю команду». Зрадів, бо Хмельницький – то ж близько додому. Переговорили з Масловим, той погодився. Потім порозмовляли з генералом Булдовичем, який опікав команду київського «Динамо». Написав він мені перевод у хмельницьку роту. «Прийдеш туди і дасиш цей папір» - каже.

Команда у Хмельницькому підібралася непогана – Борис Соколов, В'ячеслав Мітін, Борис Гришин, Роберт Саркісов, Іван Ґереґ, Леонід Лемещенко, Володя Булгаков. Булгакова Лемешко як знайшов? Коли пройшов перший збір з киянами, на другий відправився вже з хмельничанами до Кам'янця-Подільського. Там грали контрольний матч з місцевою командою. Носиться за них якийсь пацан. «Хто це?» - питає Лемешко. «Школяр ще, - кажуть. – Здається, десятий клас закінчує». «Давайте його до нас» - каже тренер. Володя – хлопчина від Бога. Навряд чи там у Кам'янці-Подільському він серйозно тренувався. Але перейшов до Хмельницького і відразу заграв на хорошому рівні. Потім Лемешко забрав його з собою в «Карпати» і там Булгаков виглядав прекрасно. Долю Володимира, погодьтеся, вирішив випадок.

Ці три роки в Хмельницькому під керівництвом Лемешка згадую з теплотою. Євген Пилипович значну увагу приділяв морально-вольовій підготовці підопічних. В цьому контексті немає нічого кращого, ніж особистий приклад. Зазвичай наступна доба після зіграного матчу – вихідна. Бази у хмельницького «Динамо» не було. Її замінював будинок зі стадіоном через дорогу. Так ось, там ми о пів на дев'яту ранку наступного після гри дня мали бути в клітці (огородженому з усіх боків гандбольному майданчику) на зарядці. Приходити мусили всі, хто жив у будинку, який слугував клубним гуртожитком. Місцеві хлопці могли відпочивати вдома. Але на те легке тренування, як правило, приходили й вони.

Розім'явшись, ми грали в своє задоволення «дир-дир» на двоє гандбольних воріт. Бігав з нами й Лемешко, який жив у тому ж будинку. При цьому ми знали, що гратимемо до тих пір, поки команда тренера не виграє. За неї зазвичай грав і я. Бувало, програємо. Вхідні ворота у клітку закриті, ключі у Лемешка. Адміністраторові Євген Пилипович говорив: «Давиде, прийдеш тоді, коли ми виграємо». Нерідко ці поєдинки переростали в справжні «заруби» і затягувалися на півтори години. Після того були сауна і відпочинок.

Характерною ознакою тих часів були товариські матчі в одному з міст, через яке їхали на календарний поєдинок. Приміром, виїжджаючи в Крим, могли зіграти зустрічі в Херсоні чи Первомайську, що під Миколаєвом, де команд класу Б не було. При цьому господарі платили нам за участь якісь гроші. У цих матчах ми з Лемешком грали в нападі. Це було не те що непросто – відповідальність велика. Ти постійно поруч з тренером, кожну дію виконуєш перед його очима. Не побіжиш – Лемешко міг крикнути, висловити претензії. Тому для нас то була наче й товариська гра, але моральне навантаження високе. Коли тренер поруч, дати слабинку важко.

Після одного з поєдинків, у якому я зіграв невдало, Лемешко на післяматчевому розборі висловлював на мою адресу невдоволення. «Пилиповичу, - кажу. – Там оборонець мав страхувати». «Знаєш що? Дам тобі портянки і підеш страхувати в роту» - чую у відповідь. Я ж тоді служби ще не відбув і така погроза не виглядала голослівною. Та не дивлячись на жорсткі методи керівництва, команда любила Лемешка. В житті він був доброзичливим і ставився до футболістів з розумінням. У Євгена Пилиповича не було любимчиків. Він був вимогливим, але не перегинав палиці. Ця справедливість імпонувала. Мабуть, тому понині всі, хто тренувався в Лемешка в різні роки, згадують ті часи з теплотою.

Поверталися ми якось із подвійного виїзду «Вітебськ – Могилів». Автобусом з Могильова їхали через Київ. Пізня ніч, Лемешко вирішив у столиці зійти, щоб бодай трохи побути вдома. Але приїжджаємо вранці до гуртожитку в Хмельницькому, а Пилипович вже там. «Що сталося?» - питаємо. «Да по хер» - відповідає той. Ну, «по, хер і по хер». Але ввечері, трохи остигнувши, Лемешко розповів усе сам. «Приїжджаю, - каже, - о третій ночі додому, дзвоню в двері, а там – гості». То я й тріпнув дверима, розвернувся і поїхав у Хмельницький. Здається, більше з першою дружиною Євген Пилипович й не жив. Трохи згодом одружився на хмельничанці, гарній жінці, яка потім загинула в авіакатастрофі.

Іван Ґереґ, грав під керівництвом Лемешка у хмельницькому «Динамо» в 1964-1966-му:

- З Лемешком, який запросив мене до Хмельницького, залишався найкращим другом постійно. Контактували з Євгеном Пилиповичем всюди, де б не грали, де б не жили і не працювали. В останні роки бачилися рідше, бо Лемешко був то в Греції, то повертався до Києва. Оскільки я теж постійно в роз'їздах, то ніяк не могли перетнутися. Роль Лемешка у моєму футбольному становленні була визначальною. Власне, коли Євген Пилипович перебирався у 1966-му до Львова, він покликав з собою Вітю Турпака і Булгакова. Мене забрати не зміг, бо я ще не встиг завершити службу в армії, яку проходив саме перебуваючи у хмельницькому «Динамо».

Анатолій Крощенко, грав під керівництвом Лемешка у львівських «Карпатах» у 1966-1967-му:

- При Євгені Пилиповичі грав постійно і доволі непогано. В сезоні-1967 забив 20 м'ячів, провів чимало важливих голів у виїзних матчах, проявив себе як справжній форвард. З Пилиповичем ми разом виступали ще за динамівський дубль. У нас з ним склалися нормальні професійні стосунки.

Взагалі повелися у Львові з Лемешком негарно, невдячно. Лемешко ввів до складу «Карпат» чимало молодих хлопців – Богдана Грещака, Ростислава Поточняка, Геннадія Ліхачова, Романа Покору, Яноша Габовду. Та багатьох. Євген Пилипович звільнив Береговського, Фалеса, Валіонту, Асланяна, Рассихіна. Осіб вісім. Фактично, зі старого складу я залишився один. Грав у нападі в основному з Вовкою Данилюком, рідше – з Габовдою.

Читайте також -
Лемешко: «Не міг витримати, коли якесь чмо болотне розповідало, як треба тренувати команду»

В одному з матчів у Львові кілька разів опинився на лівому фланзі, поруч з тренерською лавою «Карпат». Чую від Лемешка: «Віддай!» А я не віддав. «Обіграй!» А я не обіграв. І так кілька разів. І ось після чергового вигуку на мою адресу висловився до тренера не дуже гарно. Лемешко – людина дуже експансивна. Зіскакує він з лавки і біжить до бровки поля. Я побачив це і змістився ближче до центру. Думав: не побіжить же він за мною. Але Євген Пилипович вибіг на поле і понісся вслід. Пробігши метрів 10-15, він, звісно, зрозумів, що чинить неправильно і повернувся.

Але найстрашніше було не те. Я ж знаю Лемешка. Він був одним із найосвіченіших футболістів, яких мені будь-коли доводилося зустрічати. Але й один з найсильніших фізично. Його боялися усі, бо він же воротар зі специфічним норовом, міг, недовго розбираючись, заїхати межи очі. Після закінчення гри боюся зайти до роздягальні. Залишився на стадіоні. Лише коли вся команда помилася, Лемешко підізвав Вовку Булгакова: «Іди, скажи своєму другу, нехай не боїться і йде миється». Тишком-нишком зайшов до роздягальні. Тренер мене вже не чіпав. Він вибухнув, а потім одумався. Пилипович же грамотний, професійний спеціаліст.

Володимир Данилюк, грав у «Карпатах під керівництвом Лемешка у 1966-1967-му:

- Коли приїхав з Дрогобича, «Карпати» вже перебували на зборі в Алушті. Власне, там себе і зарекомендував. Забив на турнірі «Пролісок» кілька голів. У той час команду якраз очолив Лемешко, який дуже швидко відсіяв багатьох 28-30-річних гравців. Проводимо якось двосторонку на львівському стадіоні «Динамо». Лемешко грав у полі. Євген Пилипович володів класним ударом з обох ніг, якому могли позаздрити навіть чинні гравці.

Так ось, після двохсторонки тренер нас збирав і говорив своєму помічникові Юсту: «Ернест, зачитай». Потім звучали прізвища відрахованих футболістів. По два-три після кожної схожої гри. Ось так після трьох двухсторонок команда майже змінилася, а Ростислав Поточняк з нападника перетворився в ліберо. Одного разу Лемешко говорить мені: «Зайди». Думаю: «Ну, все, тепер і мене відрахує». Але Євген Пилипович навпаки сказав, що розраховує на мене. Фактично, ту команду, яка в 69-му виграла Кубок СССР, збирав саме Лемешко.

У тому, що Лемешко пішов, винен директор заводу «Електрон» Степан Петровський. Він крутився біля футболу, хотів впливати на процеси в команді. Дізнавшись, що на його місце хочуть поставити Сергія Шапошникова, Євген Пилипович розвернувся і пішов. Лемешко – людина горда, він не стерпів, коли за його спиною плелися якісь інтриги.

Богдан Грещак, грав під керівництвом Лемешка у львівських «Карпатах» у 1966-1967-му:

- Євген Пилипович поламав у «Карпатах» все, повністю змінив старий кістяк команди, оновив склад майже на сто відсотків. З трохи старших залишилися хіба Юра Басалик та Толя Крощенко. При цьому Лемешко був справедливий. Петровський йому, звісно, щось говорив, але робив Євген Пилипович так, як вважав за потрібне сам. Ернест Юст, котрий очолив команду потім, разом з Карлом Мікльошом пожинали плоди роботи Лемешка.

Пригадую збори в Одесі. Проводили ми якийсь контрольний спаринг. Гра мені не пішла, що не передача – в ноги супернику. То Євген Пилипович з лавки вигукнув: «Коли ж ти вже забудеш ту червону армійську форму? Ти що, їм допомагаєш?» Такі фрази лунали впродовж всього матчу. За що Лемешкові треба віддати належне, так це за те, що він не злопам'ятний.

Сидить одного разу, а я, як штатний пенальтист, треную удари з позначки. Тут Пилипович підіймається: «Ось я воротар. Ти мені заб'єш?» «Євгене Пилиповичу, таким як ви я з десяти п'ятнадцять заб'ю», - віджартовуюся. Той розлютився: «Що?! По червонцю!» Б'ю. Забив дев'ять з дев'яти, а десятим ударом влучив у поперечину. Лемешко вхопився за свою лису голову, починає робити переверти. А потім приходить: «Молодий, давай червонець. Ще встигнеш відігратися». І ми це нормально сприймали. Головне, що Пилипович одинаково ставився до всіх. Тому він так довго й працював. Лемешко – надзвичайно чесний, кожному говорив, що думає, і вічі.

Валерій Сиров, грав під керівництвом Лемешка у львівських «Карпатах» у 1966-1967-му:

- Нас усіх Євген Лемешко зовсім молодими набрав. Ростик Поточняк спочатку півоборонця грав, а я був заднім захисником. Думав, що прийшов з «Зеніту», де діяв у центрі оборони, поряд з лівим беком збірної СССР Васею Даниловим, і найрозумніший тут, найліпше гру розумію. Але не дарма ж Ростика в середню лінію раніше ставили. Виявилося, що він мав футбольний інтелект вищий, ніж у мене. Я це визнав і сам запропонував Поточняку грати вільного оборонця. На тому й зійшлися – я грав по гравцю, а Ростик ліберо.

Роман Покора, грав під керівництвом Лемешка у львівських «Карпатах» у 1966-1967-му:

- Коли Євген Пилипович прийшов, у «Карпатах» залишалося чимало вікових футболістів з Москви, які не мали б тут грати. Лемешко їх, а також декого з місцевих поприбирав. Скажімо, закінчив у нас грати Гена Снєгирьов. На місце старожилів прийшли молоді хлопці, усі місцеві, із Західної України. У Євгена Пилиповича був нюх на футбольних талантів. Лемешко сам був людиною з характером і не любив безхребетних гравців. «Карпати» при цьому тренері грали у простий футбол. Вимагалося виходити, бігати і думати головою.

Лемешко не любив, коли щось коїлося за його спиною. Хтось не бажав розуміти, що 17-18 річні хлопці займати перші місця відразу не здатні. Розпочалися інтриги, а Пилипович не витримав, написав заяву і пішов. Потім пересікалися на зборах в Криму. Коли помічали, що Лемешко збирається переглядати матч, намагалися сісти поруч, щоб підслухати те, що він говорить. У Євгена Пилиповича кожна фраза була крилатою.

Євген Лемешко і Роман Покора під час чемпіонату світу-1990 в Італії

Згадую, як Пилипович привіз до нас молодого воротаря, котрого дуже любив. То нині кожна команда має по три голкіпери і в разі травми можна провести заміну. Тоді воротарям хворіти заборонялося. Набряк одного разу на зборі в Одесі гомілкостоп й у цього новачка. Той мовчить, боїться сказати тренерові правду. Тримає дві години ногу в снігу, робить заморозку, щоб була змога зіграти. Зіграти зіграв, але помилку зробив. Після матчу Лемешко заходить до роздягальні й каже: «Краще б твоя мама зробила аборт, ніж ти мав відстояти так, як сьогодні». Зрештою, футболісти на Пилиповича не ображалися, навпаки – його любили. Лемешко відстоював гравців перед начальством, ніколи не звертав уваги на вік. Поточняк у «Металісті» в Пилиповича у 36 був гравцем основи, а для тих часів таке явище виглядало неймовірним.

Ростислав Поточняк, грав під керівництвом Лемешка у львівських «Карпатах» у 1966-1967-му й у «Металісті» в 1978-1983-му:

- Євген Пилипович – справжній тренер-професіонал. Він завжди намагався розібратися не тільки в футбольних нюансах, в тактиці, але і в душах футболістів. Лемешко міг накричати на гравця, словесно зрівняти його з землею, але ніколи не карав, а незабаром, охолонувши, підходив і говорив про справи життєвы. А стосовно того, що я людина Євгена Пилиповича? Як сказати... Тих гравців, які у нього грали, він поважав.

А в Харків мене покликав Володя Булгаков, який працював помічником у Лемешка. Я погодився. І відіграв у «Металісті» прекрасних шість сезонів. Можливо, зіграв би ще. Але той же Булгаков в один момент почав говорити: «Дід уже ледве повзає. У нас є Каплун...» Так, дійсно, у вищій лізі мені з фізичної точки зору було складно. Дійсно, з Києва до Харкова запросили іншого центрального оборонця – Вітю Каплуна. Лемешко послухав Булгакова. Вирішили, що Вітя Камарзаєв буде грати по гравцеві, а Каплун – ліберо.

Віктор Гришко, грав під керівництвом Лемешка у «Металісті» в 1982-му:

- Ті півроку в «Металісті» дали мені чимало. Тренер прекрасний, людина своєрідна. Але головне, що Лемешко – людяний, сердечний. Не згоден з тими, хто казав, що Пилипович – жорсткий. Він чіткий і справедливий. Мені завжди було зрозуміло, що він вимагає, яким має бути ставлення до роботи...-

Найбільше ж тоді вражала тренерська майстерність Лемешка. Окремих замін Євгена Пилиповича не розуміли ні глядачі, ні навіть ми. Тренер був постійно на емоціях, завжди підказував, коментував кожен епізод. А потім бере й замінює одного з найкращих у нашому складі. Для мене, молодого, такі кроки були справжнім шоком. Ці рішення почав розуміти лише тепер, коли сам попрацював тренером. Тоді ж дивувався, що людина, яка виходила на заміну, уже через дві чи п'ять хвилин відзначалася. Відразу! В Лемешка був неймовірний тренерський дар.

Проводили ми якось контрольний матч з командою другої ліги. Зіграли відверто погано. Лемешко сказав нам все, що про нас думає. Сіли в автобус, їдемо. Коли зупиняємося на світлофорі. Поряд теж пригальмував асенізатор. Євген Пилипович це помітив і, зірвавшись із місця, підійшов до водія. «Відкрий швидко вікно!» - каже. Той виконує забаганку. Пилипович відразу почав гукати шоферові асенізатора: «Вітаю, колего!» Той дивиться і дивується: «Який я тобі колега?» «Який-який? Ось ти гімно возиш і у мене теж півавтобуса лайна». Нас розірвало.

Звісно, іноді висловлювання Лемешка виглядали образливими. Але ми розуміли, що це не зі зла і ніколи не ображалися. Хоча в люті Пилиповичу не перечив ніхто. Він міг зайти у перерві в роздягальню і засадити в кут бутси, які траплялися під ногами. Але з кулаками на людей не кидався. Зрештою, у цій команді всі були бійцями. Могли й відповісти. Думаю, Лемешко це розумів.

Ігор Кутепов, грав під керівництвом Лемешка у «Металісті» у 1982-1988-му:

- Євген Пилипович – великий психолог. Нам його вчинки було складно пояснити. Наприклад, Юра Сивуха провів блискучий матч, а на наступну гру Лемешко ставить мене. Чому? Потім вже навпаки відмінно зіграв я, але після цього в воротах був Сивуха. Євген Пилипович мав фантастичне відчуття, прекрасне розуміння гри і психології гравців. Це якийсь особливий дар. Внутрішнього світу Лемешка ми так і не збагнули. Як він вгадував, кого виставити саме зараз, не знаю.

Не стану приховувати: я був любимчиком Лемешка. Не знаю, відбувся б я як воротар, не будь на моєму шляху Пилиповича. Хоча він був тренером достатньо жорстким. Завдяки його бойовому гарту я досяг того, чого досяг. Лемешко мене сварив дуже багато, хоча одночасно дуже сильно любив. Багато часу Євген Пилипович займався зі мною індивідуально. Хоча варто було мені зробити щось не так – отримував по повній програмі. Оскільки потрапив в команду в 16 років і був ще фактично дитиною, то спочатку не міг стримати сліз. За словом в кишеню тренер не ліз ніколи. Лемешко, можна сказати, миколаївський бандюган. Мені він говорив: «Хто тобі сказав, що ти воротар? Ти - «біле міцне». Прикро, але і смішно одночасно.

Згадую, запрошували ми тренера в 2008-му на 20-річний ювілей нашої перемоги в Кубку СССР. Ґурам Аджоєв привіз з Москви «Торпедо», я збирав усіх наших. Пилипович приїхати не зміг. Як-не-як, а й вік давався взнаки, та й стан здоров'я не дозволяв. Наскільки мені відомо, Лемешко переніс інсульт. Євгенія Пилиповича сильно підкосила загибель в авіакатастрофі дружини, Ренати Йосипівни. Для нього це був страшний удар. До цієї трагедії Лемешко виглядав чудово, постійно підтримував форму.

Напередодні 80-річчя Євгена Пилиповича велися розмови про перейменування однієї з вулиць Харкова на честь Лемешка. Однак міськрада тоді відхилида цю пропозицію. «Шкода, оскільки ця людина зробила дуже багато для популяризації футболу в нашому місті, - коментував Ігор Кутепов. – Думаю, Пилипович заслужив, щоб одна з вулиць, котра веде до стадіону «Металіст», носила його ім'я».

Top.Mail.Ru Яндекс.Метрика



Топ клубов мира


Топ игроков


Лучшие сборные

© Неофициальный сайт украинского футбольного клуба Металлист Харьков - при публикации на вашем сайте наших материалов прямая ссылка обязательна!