###Різні грані одного вчинку. Відставці Мирона Маркевича присвячується ###

Відомі на весь світ події в Україні як попіл розвіяли міф про те, що футбол стоїть осторонь політики. Хоча, то швидше був не міф, а просто гасло, яке виголошували у відповідності до вимог великого спорту, а, можливо, й з власних корисних міркувань. Протести були спрямованими проти політичного і суспільного свавілля, але ж руки загарбників були настільки довгими, що добрались і до сфери, яка, в принципі, мала б бути для країни у важкі часи розрадою. Відповідно, футбол не міг не відчути впливу. Один із найпотужніших клубів країни залишився без власника і головного спонсора, талановиті гравці і тренери залишились нікому в Харкові не потрібними, а величезна армія вболівальників відчула нестерпний біль.

"Металіст", як би боляче це не звучало для його вболівальників, став ніби іграшкою у руках розпещеної дитини, якій до своєї неосяжної колекції захотілось додати ще чогось новенького. А коли час розваг минув – забавку просто залишили напризволяще, якщо не сказати більше. Сергій Курченко, може, і любив футбол, але не розбирався в ньому і не віддавався йому так, як Олександр Ярославський. Втім, менеджерські здібності "шановного" Сергія Віталійовича – це інше питання. У "Металісті" було кому й без президента керувати роботою клубу і забезпечувати його функціонування. Президент мав просто давати гроші, але, але...-

Якщо відверто, то заява Мирона Маркевича про те, що гравцям і робітникам клубу от вже майже три місяці не видають заробітну платню, стала громом серед ясного неба тільки тому, що була виголошеною саме зараз. Знаючи Сергія Курченка і оточення, в якому він перебував, подібне можна було припускати. Але, напевно ж, мало хто думав, що все станеться так швидко. В кінці тижня стартує друга частина чемпіонату України і за шість днів харків'янам, по суті, потрібно знайти для команди власника, який зможе зберегти у колективі гравців-легіонерів, погасити борги, навести лад у структурі, повернути Мирона Маркевича або знайти нового тренера. Всі відразу ж згадали про Олександра Ярославського.

Воно й не дивно, бо саме Олександр Владленович з Мироном Богдановичем створили команду, яка планомірним розвитком заслужила собі статус третьої сили в українському футболі. Довгий час Києву та Донецьку ніхто не міг кинути виклик, і саме "Металісту" вдалось минулого сезону розбити тандем "Шахтаря" та "Динамо" нагорі турнірної таблиці. Хоча, й без того харків'янам було б чим пишатись. "Металіст" піднявся на рівень міцного європейського середняка і нижче цього рівня вже не опускався. Головний тренер працював над стабілізацією складу, над розвиванням талантів футболістів, а президент за допомогою менеджерів розробляв систему в клубі і все це в сумі дало плоди. В "Металісті" часів Ярославського сповідували саме європейську модель розвитку клубу, що і дозволило відносно швидко харків'янам вийти на солідний рівень.

Мирон Маркевич вміло робив свою роботу і не просто так заслужив неофіційне звання кращого вітчизняного футбольного спеціаліста. Сила його "Металіста" завжди була в командній грі. Наскільки б не були яскравими індивідуальності у складі харківського колективу, особисті амбіції завжди відходили на другий план і поступались інтересам команди. Маркевич успішно робив те, чого прагнуть майже всі європейські тренери, але чого далеко не всім вдається досягнути. Коли колектив втрачав своїх лідерів (з найсвіжіших прикладів можна згадати Клейтона Хав'єра, який надовго вибував через травму- Марко Девіча, який шукав щастя в Донецьку- Тайсона, без якого, здавалось, "Металіст" втратить мобільність) – на їх місці з'-являлись нові футболісти, яких Маркевич швидко підтягував до рівня основи. Власне, то тільки маленька складова тієї роботи, яка проводилась задля досягнення результату.

Селекційна служба харків'ян в останній роки була взірцем для інших вітчизняних клубів. Але те, що скаутам вдавалось знаходити талановитих і працьовитих латиноамериканців – то одна справа- інша – то те, як Мирону Богдановичу швидко вдавалось їх адаптувати до колективу і підводити до основи. "Якщо людина вміє грати в футбол, то вона гратиме в нього всюди і за будь-яких умов", – приблизно такої філософії дотримувався Маркевич, внісши своїми поглядами в українське застаріле сприйняття футболу сучасних барв.

"Металіст", звичайно, нещадно критикували за відсутність у складі доморощених гравців, за непродуктивну працю з молоддю, але в Маркевича для всіх була вготована відповідь у вигляді цікавої і динамічної гри "Металіста" та позитивних результатів. Просто, критикани у своїх виступах не згадували про те, з якого дна "Металіст" підняв Олександр Ярославський і відмовлялись розуміти просту річ: за десять років просто нереально побудувати роботу клубної академії так, щоб вона стабільно поповнювала кадрами основну команду. Власне, за часів керівництва Ярославського і в цьому напрямку були позитивні зрушення- "Металіст" розвивався, але потім, як уже відомо, виявився просто непотрібною забавкою.

Можна тільки здогадуватись – з якими почуттями Мирон Маркевич приймав рішення про відставку. Віддавши команді майже десять років своєї кар'єри, Мирон Богданович пішов, щоб – за його ж словами – не бути свідком того, як "Металіст" розвалюється на очах. Власне, відставка головного тренера для харківських вболівальників і може слугувати найбільш яскравим прикладом того, що все дійсно дуже погано. В пресі, у вболівальницьких масах відразу ж згадали про Ярославського, про його любов до футболу і прив'язаність до "Металіста". Але якби дійсно була перспектива того, що Олександр Владленович повернеться на посаду президента клубу, чи йшов би Маркевич?

Наскільки рішення Мирона Богдановича про звільнення є зваженим і чоловічим – складне питання. Власне, тренеру було б важко стати тим, ким він є зараз, якби поруч не було такого самовідданого і вимогливого керівника, яким був Ярославський. Маркевич, за логікою, міг би піти з клубу саме в той момент, коли за бортом примусово (а як інакше?) опинився Олександр Владленович. Тоді б питань не було: разом і в вогонь, і в воду. А так вийшло, що поки були фінанси – не важливо, як виявилось, чиї – був у "Металісті" і Маркевич.

З іншого боку: те, чому віддаєш багато років життя важко просто так взяти і покинути, бачачи попереду перспективу. Курченко приймав "Металіста" із дуже гучними заявами, із обіцянками збільшити бюджет, закупити зірок, підняти "Металіст" ще вище. Які підстави у Маркевича були не вірити новому президенту і свідомо відмовлятись від перспектив? Солідарність з Ярославським? Аж надто неоднозначна причина...-

Напевно ж, серед вболівальників знайдуться такі, які Мирона Маркевича звинуватять у зраді і в слабохарактерності- перший, мовляв, втік з корабля, що тоне. Але в таких звинуваченнях буде мало раціональності, зважаючи на те, що Маркевич пережив із "Металістом": до минулого сезону були постійні провали у боротьбі за право зіграти в Лізі чемпіонів, потім - не зовсім прозора зміна власника, перебудови у менеджментів, нарешті, - дискваліфікація із єврокубків...- Тренер мав чимало приводів для того, щоб раніше піти зі своєї посади.

Втім, Мирон Богданович залишався у Харкові до останнього і саме завдяки йому "Металіст", взагалі, опинившись у такій ситуації, має можливості стартувати в другій частині чемпіонату – хай навіть уже в іншому складі. І що цікаво: харків'яни три місяці не бачили заробітної платні, а буквально кілька тижнів тому видали класну гру на товариському турнірі, залишивши за спиною російські ЦСКА і "Зеніт". Чи не ознака це професійності і відданості Мирона Маркевича? Але всьому приходить кінець. Безмежного терпіння немає ні в кого. Ну і можна просто кожному запитати в себе: хто готовий працювати просто за ідею? Витягувати справу – хай навіть таку цінну – просто за "дякую".

"Я щасливий із того, що відбулося минулої суботи, - ось, що важливо! А не всякі там футболи"...- - це громадянська позиція, яка довгий час залишалась завуальованою не тільки у Мирона Богдановича, а й у великої кількості інших українців. Доки не увірвався терпець.

Маркевич - той тренер, якого б хотіли в себе бачити, напевно, більшість президентів вітчизняних клубів. Мирон Богданович – фахівець, який би підсилив будь-яку топ-команду України, не кажучи вже про середняків чи аутсайдерів. Нарешті, можна спробувати Маркевичу пошукати щастя за кордоном - роботою в "Металісті" наставник заробив собі непогану репутацію. Більш актуальне питання – що буде далі з "Металістом"? Що, взагалі, буде з українським футбол? Напевно ж, не обійдеться без корінних змін, які, втім, навряд чи знищать вітчизняний футбол взагалі як явище. Максимум – це понизять його на кілька щаблів у рівні. Але якщо це допоможе очистити наш футбол і зробити його прозорим, то воно того варте.